Анна Молодцова

Черкаська область.
Письменниця, авторка творів у жанрах фантастика, фентезі, детектив та любовний роман
Facebook

Танго води та полум’я

У ординаторській столичного пологового будинку для породіль із патологіями сиділи два втомлених лікаря.

— Я залив у нього весь свій магічний резерв, – ледь чутно промовив чорноволосий чоловік. Він сидів із заплющеними очима, піднявши обличчя до світла ламп у стелі. Впалі щоки, синці та зморшки видавали крайній ступінь виснаження.

— Я бачила, Професоре, – так само тихо відповіла сива струнка жінка, плечі якої поникли через спустошення. Здавалося, що їй важко тримати власне тіло у рівному положенні, тому лікарка майже лягла на спинку стільця, на якому зараз відпочивала. – Ми всі намагалися його витягти, та коли магічні потоки не є повноцінними, нічого вже не вдієш.

— Біда в тому, що цю патологію можна було б відкоригувати протягом п’ятого місяця вагітності, але ми ще й досі не навчилися її вчасно виявляти, – прошелестів лікар. Він наче звинувачував у недосконалості діагностичних методик самого себе, але голос звучав настільки тихо, що його колезі довелося напружити слух для того, щоб почути сказане.

— Отже це – не Ваша провина, – м’яко відповіла жінка. – Ви зробили все, що могли. Сидите зараз, і рук підняти не здатні. Випийте хоч солодкого соку, щоб відновити резерв. Бо ж заснете просто зараз.

— Так-так, Ви праві, місіс Кларо, дякую! – чоловік із натугою підняв руку та взяв зі столу кухоль, наповнений для нього кимсь із медсестер. Рука тремтіла, сік плескав. Лікар в’яло відмітив, що навіть не пам’ятає, хто саме проявив щодо нього таку турботу. – Треба ще з батьками поговорити. Я не маю права зараз заснути.

— Я візьму на себе татуся, – запропонувала жінка.

— Місіс Кларо, я не можу дозволити Вам нести цей тягар, – почав заперечувати Професор.

— Припиніть, – скривилася лікарка. – Я перекладаю на Ваші плечі гіршу частину – говорити з матір’ю.

Вона важко підвелася зі стільця та поволі рушила до виходу з ординаторської. Ій сьогодні дісталося трохи менше за Професора, чорноволосий молодий лікар навіть постарів років на п’ятнадцять. Нічого, подумала жінка, зараз одіп’ється солодким, потім виспиться та помолодшає. Знов почне дівчатам серця розбивати.

Йти коридорами пологового будинку було важко. Ноги тремтіли, місіс Кларі доводилося періодично зупинятися та відпочивати. Сил надавали крики немовлят, які долинали з усіх боків. На жаль, не з кожної палати сьогодні вимогливо закричить малюк…

У кімнаті очікування сидів кремезний чоловік років сорока. Він неспокійно теребив щось пальцями, погляд був направлений кудись вглиб себе. Помітивши лікарку, чоловік підхопився та кинувся їй назустріч.

— Мені дуже шкода, – тихо промовила місіс Клара. Чоловік змінився на обличчі, й жінка поспішила додати: – З вашою дружиною вже все майже добре. Але Вашого сина ми врятувати не змогли. Ледь не втратили разом із ним нашого Професора, який віддав хлопчикові весь свій магічний резерв. Кожен з нас докладав усіх можливих зусиль. Але за подібної патології під час пологів вже нічого не можна вдіяти. Її треба корегувати ще у другому триместрі.

— Вбивці, – процідив чоловік, дивлячись на втомлену лікарку з ненавистю. Місіс Клара аж сахнулася темряви, яка, здавалося, йшла від нього. – Я вам ще помщуся за мого сина, ось побачите.

— Охорона! – закричала жінка.

— Не треба, – мерзотно всміхнувся чоловік. – Я вже йду. Живіть. Поки що.

Глава 1

Я сиділа на даху та напружено думала про те, що ж мені робити далі. Моя зміна в лікарні закінчилася кілька годин тому, але повертатися додому ще було зарано. Сьогодні мені належить прийняти рішення, яке, можливо, змінить все моє подальше життя. На одному важелі терезів був мій спокій, а на іншому – мої почуття та нова, неймовірно цікава, але небезпечна робота. Я мріяла про неї тринадцять років. Завдяки цій мрії, я стала фахівцем у своїй справі. Пам’ятаю навіть, з чого все почалося. Наче це було вчора.

— Хельго, ходи-но сюди! – покликав мене у той день тато та поклав мені в долоню мій перший чарівний огірок. Ні, насправді цей плід називався зовсім інакше, але поміж нас його було прийнято називати саме так – чарівний огірок. Відкусив шматочок, і магічний потік концентрується в одному місці, що дозволяє використовувати його ефективніше й не витрачати час та сили на збір крихт по всьому тілу. Мені в той день виповнилося дванадцять, і це був день моєї першої магічної ініціації. Тому на мене й чекав огірок. Виглядав він, як скорчений корнішон кольору індиго – малесенький овоч з одним товстим кінцем, а другим – тонким. Синій та мініатюрний.

— Кусай, крихітко, – запропонував батько. Я несміливо відкусила шматочок і мало не виплюнула. Гірка капость!

— Можеш особливо не жувати, але проковтнути треба, – терпляче пояснив тато. – Це добре, що огірки настільки несмачні, інакше люди запихалися б ними, а надмірне споживання є шкідливим для людського організму.

Після тортури синім гірким ботанічним непорозумінням я оперативно добігла до школи, де пред’явила пропуск до зали тестування. Мене пропустили швидко, щоб не гаяти час. Дія огірка не безкінечна, хоч і вельми тривала, а жувати його через власну нерозторопність нікому особливо не хочеться. Ну, принаймні мені так здавалося тоді, у мої дванадцять років.

Школа представляла собою величезний комплекс будівель, до якого входили не тільки лекційні авдиторії, але й тренувальні спортивні приміщення, лабораторне відділення, сектор магічних експериментів, зала для тестування та теплиця для вирощування магічних рослин. Звісно ж, тут були й технічні приміщення, такі як: їдальня, роздягальні, душові, медпункт. Зала для тестування знаходилася трохи осторонь від основного лекційного корпусу. Це маленьке приміщення було ізольоване від будь-якого впливу. Туди не проникали ані звуки, ані зовнішнє освітлення, ані магічні потоки. Все було облаштовано для того, щоб не заважати першій ініціації учнів.

У невеличкому приміщені без вікон мене зустріла молода жінка в сірій сукні, яка їй дивно пасувала. Міс Каті не відрізнялася якоюсь особливо видатною вродою, але вміння підібрати стильний одяг до фігури виділяло її серед інших жінок. Так говорили про неї дівчата зі старших курсів, і я була з ними абсолютно згодна. Міс Каті посадила мене на зручний м’який стілець, одягла на мою голову шолом і опустила на обличчя спеціальний екран.

— Розслабся та заплющ очі, – запропонувала вона. – Подихай трохи носом в своєму звичайному темпі. Потім розплющ очі та дивись просто перед собою. На екрані з’являтимуться фотографії та малюнки, а датчики шолома будуть зчитувати твою реакцію на ці зображення. Після закінчення процесу я скажу тобі результат.

Сенсу в цьому тестуванні особисто я не бачила. Вся моя родина давно вже знала, що в мене сильні задатки лікаря. Подібні речі видно з того самого моменту, як дитина вчиться говорити та починає ставити запитання. Але якщо вже треба, значить треба. Я стала дотримуватися інструкцій тестувальниці. Заспокоїтися було не важко, потрібно тільки зручніше влаштуватися у кріслі та почекати, коли шалене серцебиття після бігу трохи вщухне. Я відмітила комфортність крісла, у якому сиділа, та розплющила очі, готуючись проходити свій перший серйозний тест.

— Лікарка! – проголосила міс Каті після завершення процедури. Я полегшено зітхнула та гмикнула. Я ж казала, що лікарка. – З чималими задатками бойовчині зі стихією вогню!

Я ледве зі стільця не впала. Яка з мене бойовчиня? Я павуків боюся! Мишей, правда, люблю. Взагалі тварин люблю, навіть гадюк. У нас уся родина така. Батько спеціалізується на магічній ботаніці, мама – на педіатрії, брат – на магічній зоології. Тому й лікарі. І я з ними. Але павуки, як і інші комахи, були для мене в одному ряду з нечистю. З якою і билися бойовики. Крім того, ці люди також йшли в охорону, ставали військовими. У будь-якому випадку, подібна діяльність – точно не для мене. Щоправда, кажуть, мій прадід був з таємної служби короля. Офіційно вважається, що теж лікуванням займався. Але мама пару разів натякала, що не все так було просто там. Можливо, він-то мені й підкинув цей «подаруночок» у генетичну магічну мапу.

Приречено взявши папірець із вердиктом, я попленталася до деканату школи.

— Цікаво! – потираючи підборіддя, промовив декан. На відміну від зали тестування, де не було жодного вікна, деканат просто заливало сонячними променями. Мабуть, саме через це у володаря цього приміщення і був настільки піднесений настрій. – Ну що ж, Хельго, вітаю з ініціацією та визначенням майбутньої програми навчання! На чому хочеш спеціалізуватися?

— Лікування! – випалила я. – Який з мене бойовик? Я павуків боюсь! І бійки не люблю.

— Розумію, – посміхнувся декан. – Добре, нехай буде лікування! Але ми не можемо ігнорувати другий напрямок, який у тебе виявився досить сильним. Тому в індивідуальну програму навчання будуть включені й деякі дисципліни, обов’язкові для бойовиків. Почнеш за нею займатися з нового навчального року. А тепер іди, спокійно святкуй свій день народження, а до занять повернешся завтра.

Легко сказати «спокійно святкуй»! А в мене перед очима стояли жорсткі заняття бойових. Ні, зброї та тренувань я не боялася. Зрештою, цьому вчили всіх, і я бачила в цих тренуваннях неабияку користь для себе. Але ось ці всі заняття з подолання власних страхів, де особисто мене будуть змушувати битися проти гігантського павука… Який вже тут спокій?

Вдома мама, дізнавшись про мою нову програму навчання, таємничо посміхнулася мені та потягла за собою до кімнати батьків. Діставши із сейфу старовинний фотоальбом, розгорнула його на середині.

— Ой, а я цього альбому і не бачила! – здивувалася я.

— Звісно, що ні! Хто ж дітям подібні страхіття показувати буде? – сказала мама та тицьнула пальцем у якийсь кадр. – Дивись!

Я перевела погляд на світлини. Чорно-білі знімки, без звичного нам руху й об’єму, зовсім старі, простенькі. А на одному з них був зображений прадід в оточенні дивних істот. На павуків вони були, на щастя, не схожі, але й зі звичними нам магічними тваринами теж мали не так вже й багато спільного. Як на мене, то вони більш за все нагадували змій. Або восьминогів? Такі лускаті восьминоги з великими дивними очима.

— Це гренони, – сказала мама. – Щось неймовірно засекречене. Я знаю тільки назву та бачила тільки ось це зображення. Працювати з ними можуть винятково бойові лікарі. І є ще деякі… м-м-м… істоти з тієї ж категорії. Мені завжди було це дуже цікаво, але я не бойовик. А в тебе буде можливість доторкнутися до таємниці. Ну як, тобі полегшало?

Ще б пак! Мені не просто полегшало! Це був чудовий подарунок до дванадцятиріччя. Гренони не лякали, хоча я розуміла, що вони, напевно, небезпечні. Вони викликали благоговіння, пробуджували цікавість і бажання стати ближчою до їхнього світу. Дивлячись на них, я підозрювала, що ці істоти – розумні, але розум їхній є чужим нашому. Я подумала, що буду старанно вчитися, аби доторкнутися до цієї таємниці.

Потрібно сказати, що в нас всі люди володіли тим чи іншим магічним потенціалом. Були більш обдаровані та менш обдаровані, але зовсім без магії не було нікого. Напрямки розрізнялися, звісно, але ж й інші таланти в людей теж різняться. Магічний дар міг дозволяти працювати з планетарними надрами, погодою, живою матерією, атомами й електронами, плазмою, водою… Але він не визначав професію. Погодник міг піти вчитися та стати медиком, а атомник – обрати шлях пекаря. Хоча пекарі зазвичай виходили з тих, хто мав магію вогню та плазми.

З лікарів виходили, власне, медики, ботаніки, зоологи, мікробіологи, ветеринари та фахівці з реінкарнації (яких ще іноді злі язики звали некромантами). До розмови з мамою я воліла бути медиком. Як називається професія, якою я захотіла займатися після цієї бесіди, я тоді ще не знала.

Глава 2

Навчатися надалі мені, відверто кажучи, було дуже нелегко. Так, мене не стали навчати за повною програмою бойовика, але й без того поєднувати заняття відразу за двома напрямками було зовсім не просто. Справа погіршувалася ще й тим, що я не є натурою відкритою та товариською, тому допомоги від однолітків дочекатися було складно. Все доводилося робити самостійно. Напевно, це й добре, тому що так інформація краще засвоюється. Але мені було важко.

На заняттях з бою нас навчалося всього три дівчинки. Хлопчаки спочатку так чи інакше смикали нас усіх. Дванадцять років – самий вік для ідіотських жартів. Дві мої однокурсниці були досить бойовими, тому швидко навчилися платити нахабам тією ж монетою, а ось я більше ніяковіла та червоніла. Моя реакція тільки підбадьорювала кривдників, і все ставало ще гірше. Можна було поскаржитися братові, який саме закінчував останній курс, але я розуміла, що це тільки погіршить ситуацію, і мене почнуть не просто дражнити, а й зневажати. Припинилося знущання одного дня, коли місіс Ельза, наша вчителька з бою, помітила неподобство та запропонувала однокурсникам спробувати подражнити її. Адже вона – теж дівчинка. Охочих не знайшлося, а мене відтоді чіпати перестали.

Даремно я боялася занять з боротьби зі страхами. З моєї обов’язкової програми їх вирішили вилучити, залишивши у вигляді факультативу. Як вже, напевно, зрозуміло, цей факультатив я не відвідувала. Проте місіс Ельза навчила мене легко перемагати реальних павуків – я дуже швидко стала кращою на курсі з метання ножів. Це, мабуть, не дивно, адже я тренувалася вдома. Після цього однокласники мене почали поважати. А через пару років я опанувала деякі вельми корисні лікарські технології та навчилася позбавляти хлопців гематом, отриманих під час занять. Крім того, я була провідником у світ лікарів, де здебільшого навчалися дівчатка. Однокурсники-бойовики саме почали женихатися, і я часто знайомила хлопців із подругами. І тоді зі мною стали дружити, кликати до гурту та навіть трішки зверхньо оберігати, як це вміють тільки підлітки.

З часу моєї ініціації минуло тринадцять років. Я старанно засвоїла запропоновану навчальну програму за обома напрямками, приховуючи від усіх причини подібного завзяття, і пішла працювати за розподілом… до пологового будинку. Щоправда, не до рядового, а до столичного пологового будинку для породіль із патологіями. Лікар повинен бути присутнім при кожних пологах, щоб підправити те, з чим не можуть впоратися звичайні акушери. Тому в будь-якому закладі подібного плану завжди працює два або три магічні спеціалісти. А в закладі для породіль із патологіями нас був цілий колектив із Професором на чолі.

Взагалі чоловіків у пологовому будинку було мало. Здоровенний акушер-гінеколог, огрядний і лисуватий, та молоденький худенький санітар, у жилавих руках якого була чимала сила, котра допомагала йому з легкістю переміщувати породіль на ноші, якщо в цьому виникала така необхідність. Ну, і Професор. Останній був середньої статури, не надто високого для чоловіка зросту, молодий, неймовірно привабливий та неодружений. На нього задивлялася вся незаміжня частина колективу. Навіть деякі породіллі червоніли, коли бачили нашого керівника. У ньому відчувалася якась внутрішня сила, підживлена магією лікаря, шалено приваблива для протилежної статі.

Я не була наївною німфою з тих, що плескають очима на чоловіків. Характер у мене потайний, я душу всім вітрам напоказ не підставляю, але й товариства не цураюся. Під час останнього курсу навчання я навіть зблизилася з одним із бойовиків моєї паралелі. Батьки тоді дозволили мені пожити з ним разом. Але стосунки тривали недовго – до першої голови гідри, яку я побачила, відчинивши холодильник у кухні. Я після цього швиденько зібрала речі та повернулася до батьків. Хлопець так і не зрозумів, чому ми розійшлися.

Професор вів мою практику всі чотири роки – одразу після школи. Спочатку два роки я отримувала навички за всіма основними напрямками медицини, почасти травматологію й анестезію. Здавала керівникові відповідні звіти після закінчення кожного шматка. У той час бачилися ми вкрай рідко – раз на місяць-півтора. Останні ж два роки я працювала в пологовому будинку та зустрічалася з Професором практично кожен день. Ну, як зустрічалася? Віталася, не підводячи очей, тому що на свого керівника я боялася навіть дивитися. Мама говорила мені, що я вродлива, але я відмахувалася. От мама куди вродливіша за мене! Струнка, мініатюрна, навіть тендітна жінка, з витонченими рисами обличчя та чорними, наче воронове крило, косами, які немов обходила сивина. Я ніколи не могла зрозуміти, що вона знайшла в батькові? Татко був височенним, як каланча, огрядним, навіть повнуватим чоловіком з рудим волоссям. Мені від нього дістався чималий зріст. Посудіть самі, сто сімдесят вісім сантиметрів для жінки – це занадто. Особливо в порівнянні зі ста шістдесятьма сантиметрами моєї мами. На того ж Професора я дивилась на рівних, що змушувало мене комплексувати та ніяковіти. За моїм уявленням, жінка повинна бути набагато нижчою за чоловіка. Щоправда, отримала я від тата й подарунок – розкішні мідно-каштанові коси, за які мені ніколи не було соромно. Загалом, свою зовнішність я вважала середньою, такою, що нічим, окрім волосся, не виділяється, і тому намагалася робити незалежний вигляд і спілкуватися з Професором винятково в рамках службових стосунків.

Але сьогодні було свято, ми всі трішечки випили (багато було не можна, породіллі не вибирають, коли народжувати, і персонал повинен завжди бути в працездатному стані) та зовсім трішки повеселішали. Я зайшла до ординаторської та побачила там Професора, який задумливо дивився у вікно.

— Ви знаєте, – сказала я йому, – у нас із Вами сьогодні річниця знайомства. Рівно чотири роки тому, одразу після закінчення мною школи, Ви опитували мене ось у цьому самому кабінеті, а ввечері постукали до мене в друзі в соцмережі.

Професор посміхнувся. Я відвела погляд, тому що дивитися на нього, коли він посміхається, боляче. Цього сяйва не витримують жодні жіночі очі. Ну, мої точно не витримують.

— Скажіть, Хельго, а чому Ви погодилися пройти повне медичне та магічне обстеження за моїм проханням? На подібне мало хто погоджується. Конфіденційність інформації, та й процедура, відверто кажучи, не з найприємніших.

Мені здалося, чи в голосі Професора я дійсно почула хвилювання? Дивне взагалі запитання він поставив у відповідь на мою репліку про річницю, але якщо вже запитує…

— Я вам довіряю, – просто відповіла я, і тут він зробив крок до мене, стрімко обійняв і поцілував. Я навіть не зрозуміла одразу, що відбувається.

Ми цілувалися самозабутньо. Я насолоджувалася кожною миттю. Суміш захоплення, магії, вина та невіри була просто космічно вибухонебезпечною. Я відірвалася від чоловіка, через силу сприйнявши наполегливий стукіт у двері, що пробився крізь пелену божевілля. Професор дбайливо посадив мене за стіл, обличчям до вікна та спиною до входу, поправив свою зачіску та пішов відмикати двері (коли вони виявилися замкненими?). Я намацала на столі якусь історію хвороби та втупилася в неї, приховуючи губи зі слідами поцілунку.

— Знову замок зірвався, і двері замкнулися? – невдоволено буркнув наш величезний акушер, коли Професор його пустив. – А я, наче спеціально, ключ у кишені куртки залишив. Треба перекласти у формену сорочку.

Він бурмотів і бурмотів, риючись у шафі та не звертаючи на нас жодної уваги. А Професор сидів на краю мого столу та з посмішкою поглядав на моє збентеження. Напевно, я дійсно виглядала кумедно, втупившись у папери носом, немов короткозора бабця.

— Йдемо звідси, – шепнув він мені, коли акушер учергове пірнув у надра шафи, розшукуючи ключ, який кудись зник. Ми вибігли з ординаторської та піднялися на дах будівлі.

— А якщо будемо потрібні? – запитала я.

— Наберуть, – відмахнувся Професор і, пригорнувши мене до себе, знову поцілував.

Ви, напевно, знаєте, як це буває? Ми не відчували ані прохолоди, ані часу. Я не пам’ятаю, скільки минуло днів, годин або секунд.

— Настільки незалежна! – шепотів він мені між поцілунками. – Горда! Ходить, на мене не дивиться. Я замучився! Я посміхаюся, а вона очі відводить! Я сумую, а вона питає, чи все з породіллями добре! Я захворів, сподівався, бульйон свій фірмовий зварить! Іншим варить. А мені не приготувала! Жорстока!

Я сміялася та цілувала його у відповідь. А він продовжував:

— А сьогодні — диво! Сама заговорила! Річниця, Господи! Невже я не просто керівництво? Подумав: «Поцілую. Отримаю ляпаса, так хоч поцілую, нарешті. Може, не встигне стукнути?»

І от зараз, після закінчення чергування, я сиділа на мокрому від дощу даху будинку моїх батьків і думала. Прохолодна квітнева ніч ніяк не давала налаштуватися на серйозні думки. Мені не було холодно, адже моя стихія бойовика – вогонь, і я вмію зігрівати себе магією. Внизу в невеликому сквері поруч із будинком сиділо товариство підлітків з гітарою, вони тихенько награвали щось ненав’язливе. До мене звідти долинали відгомони чужих емоцій, які так влучно накладалися на мої і тому ще більше відволікали від роздумів. У якийсь момент поруч зі мною сів величезний смугастий котяра, якого ми підгодовували всією вулицею. Бандит рідко дозволяв себе гладити, але тут чомусь вирішив піддатися. Навіть мугикнув пару разів під моєю рукою. Саме погладжування кота й допомогло мені нарешті зосередитися. Підозрюю, що ці істоти теж мають якусь магічну силу, незважаючи на офіційне спростування наукою даного припущення. Мій досвід спілкування з хвостатими муркотиками свідчив про те, що коти завжди забирають надлишки емоцій, як негативних, так і позитивних. Чесно кажучи, я повинна була повернутися з роботи годин п’ять тому, але у мене не знаходилося сил на те, щоб йти додому. Телефон я вимкнула. З даху було видно, як неспокійно пішов кудись батько, напевно, шукати мене. Але я особливо не переймалася. Члени родини відчувають одне одного на відстані. У нас абсолютно неможлива ситуація кіднепінгу, всі одразу ж стануть на вуха. Батько знав, що я жива, здорова, що мені ніщо не загрожує. Так, випадок дуже дивний – дочка не повернулася додому та не відповідає на телефонні виклики. Але в цілому нічого тривожного немає. А мені треба було побути наодинці з собою.

Якщо навіть татусь піде на роботу, там я всіх попередила, що мені потрібно відлучитися, щоб не турбувалися. Батькові там перекажуть мої слова, і він повернеться. А я отримаю необхідний час, щоб привести до ладу гормони, емоції та магічні потоки, що розбурхалися після останніх подій.

Справа навіть не в поцілунках. Зрештою, я – молода жінка, і мені це за віком годиться та й, чесно кажучи, давно вже час. Подібне від рідних приховувати немає жодного сенсу. Справа в іншому. Після того, як пристрасті трохи вщухли, Професор зізнався, що мене хочуть перевести на іншу роботу.

— Гренони… – вголос подумала я.

— А ти звідки знаєш? – здивувався Професор. – Так вони. І клеври, і лонкії. Розумієш, бойових лікарів дуже й дуже мало. Їх збирають по всій планеті в одному місці. Це – унікальне поєднання магічних потоків. Зазвичай бої з лікуванням не сумісні. Але істоти, з якими доводиться працювати таким, як ти, дуже важливі для людства. У нас вельми схожі мапи магічного поля. Ми шукаємо точки дотику, і коли знаходимо, розвиваємо завдяки цьому в людях нові здібності – живучість, магічний потенціал, силу думки й таке інше.

— У мене прадід був бойовим лікарем, бачила його світлину з гренонами. Зі мною все зрозуміло, а ти звідки знаєш? – запитала я його.

— Ти думала, ти тут практику будеш без нагляду проходити? – посміхнувся чоловік. – Я ж кажу – бойових лікарів дуже мало. Кожен на вагу діаманта. Якщо ти погодишся, то завтра тут з’явиться інший професор, а ми з тобою, скажімо так, передислокуємося.

— А я можу не погодитися? Нас же мало. Хіба у мене є вибір?

— Вибір є завжди. Ти можеш залишитися просто лікаркою. Робота складна, небезпечна, найчастіше нічна, тому що ритми життя у нас з гренонами та лонкіями не збігаються.

— Мої батьки будуть проти нічних робіт…

— Родині говорити не можна. Але якщо всі твої заперечення зводяться лишень до невдоволення батьками робочим графіком, то це вирішується взагалі просто. У Відділку розроблена процедура на цей випадок. У нас у подібних ситуаціях зазвичай одружують співробітників. Бойові лікарі взагалі завжди приходять на роботу молодими, і процедура весілля часто є найпростішим виходом. Хоча є й винятки. Зате потім у родини не виникає питань щодо того, чим там співробітник займається ночами. Та й взагалі, у Відділку є декілька фахівців з легенд й прикриття, доберемо щось.

— Тебе теж одружили?

Професор розвеселився:

— У мене мама – бойова лікарка. Я одразу знав, до чого мене готують, і родина не питала, куди я зникаю ночами. Та й чоловікам простіше. Нами зазвичай рідні настільки сильно не опікуються, як дівчатами.

І ось я сиділа на даху й думала. Робота манила мене, як магніт, ще з дня мого дванадцятиріччя. Але заміжжя? Професор із посмішкою сказав, що він готовий вдавати мого нареченого та майбутнього чоловіка, але я так не хотіла. Ці його слова мене немов холодним дощем облили. Я не хотіла заміж заради роботи. Особливо за нього. А якщо виявиться, що це все божевілля було сьогодні тільки з метою отримати для Відділку лояльного бойового лікаря? Я тут розтеклася, як рідкий мед, а він просто співробітника вмовляє на небезпечну нічну роботу. Я намагалася не думати про те, скільки дружин у нього було до мене.

Утім, чого тут сумніватися? Гренони, клеври та лонкії (як вони хоч виглядають, ці клеври та лонкії?) – ось що вабило мене з дитинства, як найнедосяжніша мрія. А із особистісними стосунками якось вже розберуся.

З неба почав накрапувати дрібний дощик. Кіт під моєю рукою стрепенувся та неквапно рушив до дверей, які вели всередину будівлі, показуючи, що час на роздуми вичерпано. Я тихенько підвелася, зайшла під прикриття та дістала телефон.

— Так, – почула я в слухавці голос Професора.

— Я згодна.

***

Нарешті! Оголошуємо продаж технофентезі з детективним компонентом «Танго води та полум’я» — першої самостійної та завершеної книги з «Танцювальної серії». Поспішайте замовити видання з автографом авторки!

Книжка вийшла у твердій обкладинці форматом А5, її можна дарувати друзям та колегам, зберігати у домашній бібліотеці та насолоджуватися у дорозі.

Вартість книжки становить 230 гривень. За ці кошти ви отримаєте підписаний авторкою екземпляр та зможете відчути себе справжнім меценатом — сприяти збільшенню кількості україномовних книг у жанрі фантастика та фентезі.

Хельга живе в світі, де магія переплітається з науково-технічним прогресом. Вона володіє унікальним магічним даром, який дозволяє їй отримати престижну та високооплачувану посаду в засекреченій організації, що спеціалізується на новітніх медичних і магічних технологіях. Одночасно з переходом дівчини на нову роботу навколо неї починають відбуватися таємничі та зловісні події. Ситуація ускладнюється непростими стосунками з привабливим співробітником. Чи вдасться Хельзі впоратися з джерелом небезпеки та з’ясувати справжні наміри залицяльника, а головне — вижити?