ПОДАРУЮ ТОБІ КНИГУ…

Подарую тобі книгу. Своїх емоцій…
Поміж сторінок покладу гілочку лаванди. Тримай, вона твоя! Хоча, цілком можливо, що ти можеш випадково її поранити, якщо ще цього не зробив. А, можливо, навмисне?..
Шелестять сторінки видання. Розгорнув? Тож читай вдумливо, відчуваючи кожну літеру. Тут важливо саме відчути. Що ховається глибше від тексту? Думки, міркування, непорозуміння. Спочатку, ти не зрозумів її змісту і, закусивши губу, з неабияким роздратуванням поклав десь глибоко на полицю. Пам’ятай, ти можеш спробувати знову! Змахнути пил і дістати її. А можеш — не звертати на неї уваги, здати в бібліотеку. Твоє право. Я не ображусь. Лише добре подумай! А раптом, вона все-таки виявиться цікавою? Щоб потім не клеїти все клеєм. Бо все одно воно не склеїться. Хоча, можеш спробувати ще скотч.
Те, що ти зиркнув на обкладинку, цього аж ніяк не достатньо. За нею про книгу не судять. Треба вивчити її куди більш детально. Отоді вже можеш виказати свій суб’єктивний погляд. А я ще подумаю, чи є у мене час його вислухати, чи немає…
***
Люди — як книги. Комусь достатньо відгуків, хтось лише краєм ока перегляне анотацію. Дехто почне читати і потім закине… Однак, лише одиниці візьмуться читати по-справжньому. Не мої слова, але все-ж вирішила їх тут використати, бо вони є дуже доречними. Дійсно, в певному розумінні людину таки можна порівняти з друкованим виданням. Адже, в кожного з нас своя історія. І кожен пише у своєму жанрі. Те, що тобі не сподобався мій — це нормально. Але, принаймні, спробуй придивитися детальніше, поки моя книга приязних почуттів до тебе не змінила свого адресата. Поки епіграф не перетворився на епілог. Вона може знайти іншого читача, обійдеться без тебе. Її може хтось поцупити, врешті решт, вона може загубитися чи стати неактуальною і піти в архів… Та поки вона написана тобі, спробуй ще один раз. Поки обкладинка яскрава, а сторінки не пожовтілі. Поки книга ще лежить тут, а не деінде. Саме на твоїй полиці.